Артем Лоік: Я не хочу вбивати людей, але то ж не люди

Репер. Волонтер. Поет. Людина. Інтерв’ю, яке дав Артем Лоік ведучому каналу Peremoga.media Михайлу Ястребову, можна сміливо назвати «Філософія життя».

Артем розповів про своє творче формування, про прорив та віцечемпіонство на проекті «Україна має талант». Про співпрацю з російським шоу-бізнесом та безпосередню тісну роботу в дуеті з лепсом, тіматі, ані лорак. Дав своє визначення зрадникам України. Підкреслив розподіл людей не на хороших та поганих, а на тих, хто робить власний вибір. Розповів про «свою війну», про волонтерство, допомогу армії та власний культурний фронт, який, на його думку, має бути у кожного українця.

– Ми знаходимось на сцені актової зали «Полтавського політехнічного університету». Це саме та сцена, де для тебе все почалося?

– Так. Це дуже важливе для мене місце. Тут завжди шалена підтримка. Тут завжди, як удома.

– Навчаючись в «Політехнеці», яку спеціальність ти мав отримати?

– Я повинен бути будівельником за фахом.

– Що тебе повернуло в іншу сторону?

– Коли я в 17 років обирав професію, я не зовсім розумів, чого хочу. А ось уже зараз я знов поступив в «Політехнику», але вже на психологію. Ось цього я насправді хочу.

– Добре. Давай трішки згадаємо, як складався твій зірковий шлях. «Україна має талант». Ти – віцечемпіон. Скажи, для тебе це досягнення, чи поразка?

– Для мене це тоді – однозначно досягнення. Моя ціль була – прямі ефіри. Я про друге місце навіть і не мріяв.

– Тобто для тебе була важлива популярність?

– Так, слава. Взагалі, я вважаю, що є три цілі, їх потрібно всі пройти. Спочатку – це гроші. Але в мене її не було, я її перестрибнув. Потім, це – слава, прагнення бути відомим. Ось це як раз про телевізійні проекти. Ще є і третє. Коли ти вже не хочеш ні грошей, ні слави, ти хочеш змінити світ. Ось це основна пастка. Саме це треба пройти.

– Зараз це все тобі вже не потрібно?

– Ну, я завжди кажу – ми ніколи не зможемо змінити світ, але це не означає, що ми не будемо намагатись.

– Тобто зараз ти – багата людина.

– Ну, я знав людей, у яких акули в акваріумі, а вони найбідніші люди в світі.

– Спитаю по іншому. Тобі зараз всього вистачає?

– Мені вистачає.

– Як почалась твоя співпраця з лепсом?

– Мені подзвонив сам лепс запросив до співпраці.

– Сам?

– Так сам. Я приїхав, зустрівся з ним і почалася робота.

– Ти пам’ятаєш тоді свої емоції?

– Так, звичайно. Тоді це дуже справило на мене враження. Це був такий трамплін для мене. Відкривалися ті можливості, яких мені не вистачало.

– лепс. Яка він людина?

– Ну, ти розумієш, в нас була робота. Ми не переходили тоді на політичні суперечки. Він чітко знав мою позицію, я – його.

– Ви про це розмовляли?

– Ні. Ніколи. Стосовно того, яка він людина. Я взагалі вважаю, що люди не діляться на хороших та поганих. Кожен сам постійно робить свій вибір.

– Чому ви перестали працювати?

– Розбіжності творчих поглядів. лепс виступає для людей, а я для людини. Мені було принципово читати свої тексти.

– Ти знайомий з ані лорак. Як ти вважаєш, ані лорак – зрадниця?

– Самої себе, в першу чергу. Своєї держави. Свого народу. Звичайно – зрадниця. Взагалі, я вважаю, що найгірше, що ми можемо для них зробити, це не помічати їх. Нічого не казати. Просто забути.

– Як ти вважаєш, такі люди, як лепс, лорак – вони дурні, чи вони розуміють, що в нас коється?

– Вони все прекрасно знають. Вони розуміють.

– Тобто, те що вони тупі, це стереотип?

– Саме ці люди точно все знають!

– Коли почалася війна, чи не вважаєш ти, що вони перестали бути просто людьми зі своїм вибором. Все поділилось на біле та чорне.

– Так, звичайно, тепер – це зло. Тепер вони – чорні. Але є і там люди, які виїхали за кордон та, навіть, допомагають нам. Але їх дуже мало.

– 24 лютого хтось із них тобі телефонував?

– Так. Мені в перший день дзвонив лепс. Сказав, що в них все показують, і нічого нема страшного. Але коли я йому почав розповідати, що в нас коїться, він визнав: «Такого в нас не показують».

– Ви ще з ним спілкувалися?

– Ні. Все. Це була остання розмова.

– Ти пам’ятаєш свої дії, як почалося повномасштабне вторгнення?

– Спочатку, то була повна розгубленість. Потім я повернувся туди звідки все починалося. Я повернувся до «політехніки».

– Тут ти почав займатись волонтерством?

– Я почав працювати з молоддю. Я став засновником волонтерського штабу. Збирали гроші, закуповували необхідне, робили благодійні концерти… Загалом намагались зробити все можливе.

– Ти не думав йти на фронт?

– Так. Я ж пішов записатись в ТРО. Але тоді я був тут більш ефективний. Просто я, якщо стріляв, то цигарки у старшаків. Звичайно те, чим я зараз займаюсь, приносить набагато більше користі. Але ще ж нічого не закінчилось. Все може бути.

– Тобто, якщо буде повістка, ти підеш?

– Так. Я не хочу вбивати людей, але то ж не люди.

– Як ти вважаєш, що повинен робити кожен, щоб пришвидшити перемогу.

– Починати з себе. Державу будують війна та мистецтво. Якщо ти не на війні, тримай культурний фронт. Взагалі, кожен повинен робити невеликі справи для великого діла. Не помічайте чорне, дивіться на біле. І воно витисне все зло. Але забувати про те чорне теж не можна.