Ротний Іван «Музей»: Ми були одним із останніх підрозділів, хто лишав Сєвєродонецьк. Ми повернемося!

Іван с позивним «Музей» – командир роти 205-го батальйону Печерської тероборони. Разом зі своїми хлопцями він боронив спочатку Київ, потім – Сєвєродонецьк, потім – Бахмут. Сам він родом з Донбасу, жив у Києві. Я знайома з Іваном особисто – в мирному житті мені пощастило з ним працювати. Це людина з великим серцем і відкритою душею. Якщо комусь потрібна була допомога, він перший відгукувався. Я йому також багато за що вдячна. Тому не здивована, що він пішов добровольцем у перший день повномасштабного вторгнення. У цьому інтерв’ю він дуже цікаво і відверто розповідає про свою роту, про жінок на війні, про страх, про психологію окупантів, про строки та зміни на війні та ще багато про що. Тож читайте – ми маємо знати, як живуть і воюють наші захисники.

Про 24 лютого, про позивний, про найважче на війні

– Коли ти вступив до тероборони?

– Я прийняв рішення приєднатися до тероборони ще до війни. Пройшов всі медичні дослідження, військово-лікарську комісію, зібрав чималий стос паперів, а він реально до війни був чималенький. Контракт на службу в резерві я підписав 23 лютого. А в же 24 лютого, о 6:40, мені зателефонували з військкомату і сказали прибути по місцю служби. І з того часу я, як і сотні тисяч інших українців, відмобілізувався як доброволець.

Зазначу, що стосовно тероборони є певний стереотип – відношення до нас якесь зверхнє, навіть десь зневажливе. Але тероборона – це ті самі ЗСУ, просто по вертикалі підпорядкованості ми належимо до різних командувань. До речі, всі частини тероборони на 99% укомплектовані саме з добровольців, на відміну від інших підрозділів ЗСУ. За рівнем мотивації, стійкості ми можемо навіть «відсипати» іншим.

– Позивний «Музей». Чому?

– Всі позивні «народжуються». Буває, що хтось бере собі позивний, потім він переосмислюється, змінюється. Коли на етапі формування територіальної оборони однією з позицій нашого батальйону був музей. У мене там було розташування, я там жив, і якось воно «приклеїлося». Вирішив не змінювати. До того ж, переконався – жодного «Музею» в радіообміну не зустрічав.

– Що на війні найважче?

– На війні взагалі легких речей немає. Все важко. Важко усвідомлювати небезпеку, постійно перебувати під цією небезпекою. Емоційно важко. І фізично, тому що не секрет, що кожен солдат в середньому тягне на собі +20-22 кг додаткової ваги. Дуже важко втрачати своїх побратимів, а потім дивитися їхнім рідним в очі.

Війна – складна і неприємна штука. Я не бачив нікого, хто б отримував від неї задоволення. Ми всі прийшли до тероборони 24-26 лютого з однаковими цілями – не віддати своє, здобути перемогу і повернутися додому. До своїх родин, захоплень, справ, шкідливих звичок, хороших звичок. І ми всі віримо, що так і буде. Ми мусимо це робити!

Про Сєвєродонецьк

– Що ти відчував, коли твоєму підрозділу доводилося робити крок назад і залишати бойові позиції?

– Не секрет, що моя рота, а це була перша зведена рота від мого батальйону, брала участь у боях по обороні Сєвєродонецька з 29 травня по 24 червня. Ми були одним із останніх підрозділів, який лишав місто. Це був не відступ, а тактичне перегрупування.

В армії, а тим більше – на війні, кожен крок повинен виконуватися згідно наказу. Там спільна відповідальність. Тримається не одна позиція, тримається вся лінія фронту. Якщо, наприклад, «посипалася» якась рота без наказу, це означає дірку в кілометр, куди може зайти ворог. Це – втрати для дих людей, що стоять праворуч і ліворуч. І це дуже мотивує. Але це потрібно спочатку усвідомити, тримати зв'язок зі своїми «сусідами».

Це як у дитячій грі «Стінка на стінку», коли команди стоять, зчепившись руками, і намагаються вибити когось із зв’язки супротивника. Там одне із головних правил – берегти товаришів і триматися міцно. Так от це – основний принцип оборони.

Ми, тероборона, – легка піхота. Наше завдання – зайти на позиції, стійко їх утримувати і не відходити без наказу.

Скажу відверто, ми дуже чекали наказ про перегрупування. Адже місяць безперервних боїв – занадто виснажливо. А бої були безперервні – стрілецькі контакти розпочиналися о 6-7 ранку і закінчувалися з темрявою.

Було емоційне та фізичне виснаження. Але коли ми цей наказ отримали, з’явилися думки – а може ще день-два потримаємося? За цей час ти «вростаєш» в свої укріплення, руїни, окопи – вони стали рідними, адже там відомий кожен камінчик. Коли ми це залишали, у віх було неприємне відчуття. Та щось мені підказує, що ми повернемося! Можливо не моя рота, але інші хлопці. Я точно знаю, що і Сєверодонецьк, і Луганськ, і Крим ми повернемо.

Про психологію ворога

– Мотивація наших воїнів зрозуміла – вони захищають свою Батьківщину. Яка мотивація у ворога, адже вони прийшли на чужу землю і хочуть забрати те, що їм не належить? Яка в них психологія, якщо тобі доводилося з ними спілкуватися?

– Доводилося. Є три різних категорій людей, які воюють проти нас.

• Перша – мобілізовані з ДНР і ЛНР. Вони впевнені, що це їхня земля і вони відстоюють своє – так звані народні республіки. І, в принципі, вони в це вірять.

• Друга – це російські кадрові військові. Там все просто – їм дали наказ, вони його виконують. І їм байдуже, чи то в Сирії, чи в Україні.

• Третя – вагнеровці, з якими ми пересікалися. У них мотивація, схожа на кадрових військових. Але там ще гроші. Вони просто відпрацьовують свою задачу.

Ну є ще відомі чеченці-кадирівці. З огляду на менталітет східних чоловіків, для них війна – це спосіб життя, нормальний стан. Вони не можуть по-іншому. З них сміються, що вони тік-токери. Так, вони багато знімаються, але недооцінювати супротивника – це шлях до могили. Коли вони йшли у бій, то доставляли нам чимало клопоту.

Ворога недооцінювати не можна і не треба. Але ми робимо ВСЕ можливе, щоб Україна перемогла.

Про особисті зміни за рік

– Що в тобі змінила війна?

– Війна змінила кожного без винятку – всіх, кого торкнулася безпосередньо або опосередковано. Для тих, хто брав участь у бойових діях і хто не брав актуальним став той самий посттравматичний синдром. Скажу чесно, до війни був впевнений, що це вигадка, яка допомагає психологам та психіатрам заробляти собі на хліб з маслом та ікрою. Я сам, коли повернувся із зони бойових дій, не відразу і не до кінця усвідомив, що цей синдром таки існує. Усвідомлення прийшло за тиждень-два.

На війні ти починаєш цінувати звичайні речі, на які не звертав увагу у мирному житті – електроенергія, зв'язок, інтернет. Можливість помитися. Коли ми зайшли в Сєвєродонецьк, хлопці помилися 27 травня. Наступний раз їм це вдалося зробити – 25 червня. Це прості речі, на які, начебто і не звертаєш увагу, але вони важливі. З них складається твій комфорт.

Ще один момент, на який не звертав раніше увагу, – хвилювання за рідних, друзів, коли вони довго не з’являються в мережі. Ти пишем їм десятки повідомлень – як ти? Братику, що в тебе? І коли бачиш «+» у відповідь, таке полегшення відчуваєш. Розумієш – він/вона/вони живі. І це найголовніше.

Майже у кожного бійця у військовому квитку є фотографія рідних. Адже не завжди з нами є смартфон, щоб погортати галерею.

Користуючись нагодою, хочу звернутися до всіх, чиї рідні на фронті – не хвилюйтеся, якщо вони довго не з’являються в мережі і не відповідають. У зоні бойових дій немає стільникового зв’язку. Starlink є, але їх не вистачає. Часто у солдата немає фізичної можливості відправити вам вісточку, хоча з ним все добре. Не варто обривати телефони командирів чи постити погрозливі фото у соцмережах. Будьте витривалими. Знайдуть спосіб вам повідомити, що все в порядку.

Про жінок-військовослужбовців

– У ЗСУ багато жінок. Як ти ставишся до того, що жінка йде на війну?

– І жінки, і чоловіки мають однакове право відстоювати свободу своєї Батьківщини, життя свої рідних та близьких. Звісно, жінки фізично слабші. Якщо чоловік потягне на собі 40 кг військового обладнання, то жінка – 20. Але це не значить, що їй не місце тут.

Все залежить від командира – чи знайде він ефективне застосування цього військовослужбовця. Немає безкорисних військовослужбовців. Є безкорисні командири, які не можуть правильно розкрити потенціал кожного конкретного бійця.

У мене в підрозділі дві чудові жінки. Одна – старший бойовий медик роти. Вона виконує бойові завдання, евакуйовує поранених, надає їм допомогу в умовах бойових дій, «нуля», оперативного оточення. Я впевнений, якщо щось трапиться з моїми хлопцями, вони будуть витягнуті, доправлені на евакуацію. І потім вони не загубляться по шпиталях, як це часто трапляється. Шлях кожного з них буде підтверджений, зафіксований. Я в будь-яку мить я точно знаю, де знаходиться мій хлопець, який отримав бойову травму.

Друга – Мальва, 54-річна жінка. Інвалід війни, учасниця бойових дій у складі штурмових підрозділів. Вона – феєричний сержант з матеріального забезпечення. Може дістати те, чого немає. Я впевнений, що в мене тил прикритий, логістика повністю забезпечена, і в моїх хлопців буде все – від носків і трусів до «Джавелінів». Якщо воно хоча б десь є, то воно буде в моїй роті.

Про страх

– Як на війні боротися зі страхом?

– Проведу аналогію з автомобілем. Коли ти перший раз сідаєш за кермо, здається, що всі хочуть тебе вбити. Згодом, ти починаєш розуміти, коли потрібно пригальмувати, коли – прискоритися і де справді небезпека. Так само і під час артобстрілів. Спочатку страшно, але потім ти чуєш виходи, розрізняєш, що і звідки стріляє і куди воно летить. Чую, наприклад, прилетіла 82-га міна. В неї приліт десь 300 метрів, значить – безпосередньої небезпеки немає. Тут все на рівні відчуттів. Звісно, є й різні трагічні випадки, раптові обстріли. Але коли це системна робота, а на війні в більшості так і відбувається, то включається вже раціональне знання.

Страх… З ним боротися нереально, його потрібно усвідомлювати і контролювати. Він допомагає вижити на війні. Якщо ти «глушиш» його алкоголем чи наркотиками, ти стаєш потенційним самогубцем. А що ще страшніше – ти наражаєш на небезпеку своїх товаришів, які з тобою на одній позиції. А це – неприпустимо. Я повністю довіряю своє життя хлопцям, які навколо, а вони – довірять мені.

Часто бійці не знають задум командування, вони просто вірять своєму командиру. І якщо я їм даю наказ – піти в посадку і вирити окопи, зайняти певні позиції, вони просто вірять і виконують. Також вірять, що зліва і справа хтось є, позаду їх прикриють. Вірять мені, а я завжди разом з ними.

– росіяни прогнозовані?

– Всі прогнозовані. Є певний графік бойової роботи – вночі всі сплять, вдень воюють. Вночі працюють лише розвідгрупи як з їхньої сторони, так і з нашої. Також вночі часто літає авіація.

Про особисте

– Скільки найбільше ти не спав і не їв?

– Взагалі у нас робота 24/7. Найбільше не спав – дві доби. А от з їжею у нас все добре. Хочу вас запевнити – Збройні сили харчами забезпечені по найвищому гатунку.

– У тебе маленька дитина вдома. Наскільки важко було розлучатися. Чи бачишся ти з ними?

– Звісно, я сумую. Та зараз всім непросто. Коли мене відпускає командування, я намагаюся їх побачити.

Наразі ми знаємо, що велика кількість жінок з дітьми виїхала за кордон. Багато і моїх рідних та знайомих. Ми всі сумуємо, скучаємо, але підтримуємо зв’язок. Прикро, але я бачу, що є багато сімейних проблем, у тому числі і в моїх хлопців, викликані розлукою та посттравматичними станами. Це проблема серйозна. І тут я сподіваюся на допомогу держави після завершення бойових дій.

Про строки війни та про зміни у військовому процесі

– Чи думав ти, що війна так затягнеться?

– Якраз так я і думав. Ні в кого з нас не було очікувань, що війна закінчиться за 10 днів. Ми якраз і прийшли до військкомату, щоб вона не закінчилася за 10 днів. І тоді, і зараз ми розуміємо – ця війна точно на місяці. І ми робимо все можливе, щоб вона не розтягнулася на роки. Цього потрібно запобігти.

Нас не так багато, якщо порівнювати з ворогом. Не такі у нас фінансові та економічні ресурси. Три чверті держбюджету йде на армію. Я дуже вірю і сподіваюся, що Україна витримає цей тиск. Насправді, найскладніше не на фронті, а в тилу. На фронті все просто – тут ми, там ворог. Наша задача – його зупинити. В містах важче. Потрібно наповнити бюджет, заплатити зарплату лікарям, вчителям, виплатити пенсії. Ціни зросли – я й досі в шоці від їхнього рівня, коли зайшов у магазин в першу відпустку.

Я розумію, як важко зараз владі давати всьому лад. При цьому ще й утримувати мільйон людей у війську – платити їм зарплату, видавати одяг, зброю, навчати бійців тощо. Це дуже дорого.

– Що змінилося на війні?

– Скажу свої спостереження. За перші два-три місяці війни ЗСУ знищили найбільш підготовлену і найкраще оснащену частину російської армії. За це в першу чергу величезна вдячність артилеристам і авіації. Хлопці просто Боги. Саме вони нанесли основне вогневе ураження. Крім іншого, вони накривали танкові колони. Жодними піхотними підрозділами, жодними засобами підсилення це неможливо було зробити. Як результат – у ворога залишилося менше фахових військових і класної військової техніки.

Зараз ми стали більше отримувати зброї від наших західних партнерів. Протитанкові одноразові гранатомети, Javelin, MATADOR, NLAW, Carl Gustaf тощо – вся ця техніка на фронті і вона воює. Якщо в тебе є фахівець – видають. Якщо немає – заберуть, навчать і повернуть разом зі зброєю.

Але головне – воює не зброя, воюють люди. На початок повномасштабного вторгнення у нас майже не було навчених військовослужбовців. Вчилися прямо в зоні бойових дій. Наразі вже є учбові центри, інструктори, різні спеціальні програми. Це є і це працює. І це допомагає нам ефективно тримати позиції і відвойовувати свої території.

Наталія Рябовол

За матеріалами відео BitukMedia і з особистого дозволу Івана