Скетч-проєкт родини Яковлевих «Містограф» – дослідження міст крізь призму польового щоденника

«Містограф» – сімейний проєкт подружжя дизайнерів Ярослава і Тетяни Яковлевих. Архітектура, урбаністика та скетчинг – це те, чим вони займалися все доросле життя. Спочатку вони сиділи в архітектурних офісах, створювали інтер'єри, викладали художні дисципліни, малювали ілюстрації на фрілансі, а потім об'єднались і створили свій проєкт на двох. Дітей – Юлю, Олю і Марка – беруть у подорожі з собою, вчать їх скетчити, любити мандри, бачити красу наших міст.

Про свої подорожі, цікаві міста та місця, про українців та Україну, а також про виклики та війну вони розповіли Peremoga.media.

– Коли і як виник ваш проєкт? Чия це була ідея?

– 2021 рік. Ми тоді жили в Києві. У момент, коли роботи стало мало і народилась третя дитина, ми з чоловіком вирішили: нам потрібно таке хобі, яке б об'єднувало всіх нас, давало можливість сімейного спілкування та спільного з дітьми відпочинку. Ми почали фіксувати на стікерах все, що нас драйвило, що давало сенс. Скетчинг, ведення щоденників, подорожі, спілкування з цікавими людьми, міста України, де ще не були, паперові видання, графічний дизайн… Потім за кухонним столом писали на телефон наші обговорення, з цього виник влог.

– У чому суть вашого проєкту?

– Дослідження великих і малих міст на рівні мікро урбанізму методом польового щоденника. Особливість – ми вміємо професійно скетчити. А якщо просто описати – подорожуй з блокнотом! Ти – важливий інструмент вимірювання якості міського середовища. Ми, наприклад, робимо те, що любимо, і своїм прикладом показуємо, що мандрівка до будь-якого міста буде цікавою, якщо знати куди і на що дивитись.

– Яке місто чи місце найбільше запам’яталося і чим?

– Ми пам'ятаємо кожне з міст, де були. Кожне було неочікуваним, прекрасним, надихаючим, де ховається купа скарбів. Ми створили певний зріз часу протягом експедицій, «запакували» всі свої враження, скетчи, щоденники, замітки, артефакти та розмови у видавницький багатосторінковий формат, який ми називаємо газетою. Почитайте декілька номерів, і ви зрозумієте, що нас цікавить у містах.

Наша позиція – не критикувати побачене, а фіксуватись на цікавинках, розбіжностях, змінах. Якщо проблему зафіксували – пишемо про це у матеріалах на сайті, підбираючи варіанти рішення, запитуємо в експертів, показуємо кращі аналоги з інших міст світу.

– Чи були непереможні труднощі? Як Ви з ними справлялися?

– Для нас головне – збереження задоволення під час подорожі. Дбати про безпеку дітей, щоб нічого поганого не траплялось. Але кожен раз хочемо намалювати і подивитися максимально багато, тому цілодобово ходимо пішки, а після поїздки завжди фізична втома.

Першими непереможними труднощами можна назвати подорожі під час локдауну, коли 90% міста зачинено, а тобі якось треба досліджувати сервіси. Чернігів зі старту став для нас таким серйозним випробуванням. Зробили, що змогли, добре, що тоді не захворіли, старт виявився не занадто болячим, як показав час.

Друге випробування – це 24 лютого 2022, коли ми залишили майже всі свої робочі нотатки, тираж газет, скетчбуки на столі орендованої харківської квартири та поїхали до батьків. Згодом змогли отримати все поштою від друзів, які залишились у Харкові. Щось перемалювали, дописали з пам’яті тощо.

– Чи різняться люди в Україні в залежності від регіону? Якщо так, то чим?

– В цілому ні, в Україні люди добрі і відкриті. То ганебна московська пропаганда клеїла з нас плем’я малоросів. Як у будь-якій великій країні, гірські західні селища жили складніше, ніж південні біля моря. Маленькі містечка постраждали до початку децентралізації бюджету значно більше, ніж великі міста, до яких прикута економічна увага. Промисловість складно виходила з регресу, а будівництво не надто зважало на екологію. Усі регіони без виключення чекають на міфічний великий кошт, котрий має щось там поліпшити. Це з важких речей, що повільно маємо змінити у «сім’ї вольній, новій». Але якщо зазумити сферу туризму, то чим менше за населенням місто, тим культура і подача послуг нижча. Люди на заході краще вміють продати, розрекламувати свій товар чи послуги, ніж на сході. Але на сході намагаються потужніше розвивати громади, бо відчули, що таке саморозвиток.

– У кожного міста є свої легенди. Розкажіть одну, яка найбільше запам’яталася.

– Дуже сподобалась легенда з міста Борислав: про жадібного змія і кров землі. Є навіть окремо знятий ролик про це. Подивіться його за посиланням. https://youtu.be/r13Q5TmOHZQ

– У чому особливість української архітектури?

– Особливість в її неоднорідності, що втілювала швидкі зміни ідеології. У містах можна зустріти як сучасний гібрид, так і занедбану спадщину. Є абсолютні «перлини», потенціал яких втрачено: замки, фортеці, маєтки. Інколи, завдяки занедбаності об'єктів, ми маємо можливість заглиблюватись і шукати автентичні речі. Але разом із цим в іншій частини країни щось зникає через нерозуміння правильного ставлення до старовини. Наприклад, комунальні служби можуть зіпсувати красу і унікальність Львівської брами, пофарбувавши все ПФ-фарбою. Або радянську мозаїку новий власник може піддати «декомунізації», нікого не спитавши. Через невеликий об’єкт Театру на Подолі архітектурну спільноту гойдало майже півроку. Що це? Відсутність сталого розвитку? Популізм та невихованість? Ми втрачаємо архітектуру скоріше, ніж отримуємо її нові якісні зразки.

Досі зберігається культура «зроблю все сам з того, що маю». Творчі й працьовиті майстри роблять свій вклад у народний дизайн. Так у Чернігові ми побачили мереживо з дерев'яного оздоблення садиб, а в Бориславі – використання таких локальних матеріалів, як нафта, для захисту дерева від гниття і пожеж.

Українська архітектура – масштабне поле для вивчення її історії, впливу перемішування народів і культур.

– Чим Україна відрізняється від інших країн?

– Свободою творчості. Так навіть знайомі іноземці нам розповідають. У наших містах стільки всього не доробленого, тут настільки далеко до ідеалу, що ми бачимо в тому величезний потенціал для розвитку, реалізації. Тут захована народна таємниця про наше існування. Ми – наче діти зі старою душею, можемо багато всього відчути, але забуваємо вже через день, що пообіцяли.

– Як змінилася Україна і українці з початком війни?

– Україна згуртована. Те, що тут відбувається – не написано в жодному з підручників. Ми довго жили ніби всередину, наш фокус був тут, на корупції, невеликих зарплатах, олігархах, московському впливі і т.ін. Тому нас не знають зовні. Ми бачимо, що багато країн навколо нас вагається у допомозі, але якщо починає допомагати, то потужно і завзято, бо бачить український потенціал. Кожен українець зараз має розібратися у поглядах своїх і свого ближнього оточення. Ми щодня займаємося тим, що поліпшуємо мову, розбираємося в історії, політичних наративах після 2013 року, чистимо соціальні мережі від російського контенту, донатимо волонтерам, залишаємося в Україні, щоб бути свідками змін.

Тому наша родина сильно змінилася. З вимушеним переїздом ми побачили, наскільки поверхнево ставились до важливих для громадянина понять: вживання рідної мови, споживання продуктів українського виробника, знання історії, культури, наслідування традицій, релігії. Всі основи були пошкоджені і підживленні московським генезисом. Від абетки до інклюзивності. Той побутовий мікрорівень, який ми помічаємо в місті, ми не помічали в собі роками.

– Ваше особисте ставлення до подій в Україні і дій агресора?

– Ми в Харкові боялись окупації, якщо заради життя дітей доведеться віддати свою ідентичність: говорити української потайки, співати гімн іншої держави, приймати російську реальність. Оця ілюзорна безпека у місті, що від фронту знаходиться на відстані 300 км, – з 2014 нас вісім років заколисували поліпшеннями, ніби ліпили пластирі на запалення. У Харкові ти ніби жив і постійно відчував за спиною чийсь важкий погляд. Зараз це приголомшливий список травм, що отримав організм України, запалення перетворилось на температурний шок. Дії агресора не можуть бути виправданими ніяким судочинством. Ми пишемо анамнез хвороби, деякі ціною власного життя та здоров’я. Але ми віримо, що оговтаємося. В цьому тілі запас міцності, гартований сторіччями існування. Тому ми теж щасливі, що українці об'єднались, продовжують боротись, що в Харків повертаються мешканці, почались проєкти відбудови, і це вже не локальні чвари, а якісь вельми масштабні діалоги штибу, які країни будуть інвестувати у Північну Салтівку?.. Це неможливо було уявити у 2004 під час Помаранчевої революції.

– Якою Ви бачите Україну після Перемоги?

– Шрамованою, певний час – відкритою раною Європи. Тут будуть черги інвестицій та світових амбіцій. Україна після долі сировинного придатка срср повертає собі шарм старовинної держави-аванпоста, де стримують натиски варварів зі сходу. Наш вираз обличчя – не швейцарський (для когось на превеликий жаль) і навіть не ізраїльський (масштаб інший). Критичне мислення маси, яке з'явилось у людей за останній рік, дозволить швидко прийти до тями. Війна поставила під сумніви наше майбутнє, тому стало важко залишатися в Україні. Ми показали світові нашу мобільність та адаптивність. Але перемога принесе полегшення і новий початок, як полю озимих після масштабної пожежі. Війна забирає життя, але дає потужний поштовх для розвитку медицини, промисловості, культури, логістики, не кажучи про суспільство. Давайте подивимось, як це вплине і на урбаністику наших міст, а краще – приймемо в цьому участь!

Познайомтесь детальніше про наші експедиції на сайті https://www.mistograf.com/

ще можна підтримати нас на Патреоні https://www.patreon.com/mistograf

та слідкувати в Інстаграміhttps://instagram.com/mistograf