Яким був ваш ранок 24 лютого 2022 року?

Ми всі пам’ятаємо той жахливий ранок. У всіх був страх, відчай, розгубленість… Але у кожного своя історія. Ми навели 10 спогадів звичайних українців.

Валерія, Київ:

24-го о 5 ранку мене дзвінком розбудив брат: «Війна почалась. У вас там чути вибухи?» Я думала, він як завжди жартує. Але через хвилину почула вибухи і зрозуміла – то не жарт. Зібрала тривожну валізу і сіла. Сподівалася, що цими вибухами все і закінчиться. Але страх і бажання бути поруч із сім’єю спонукав мене сісти за кермо та мчати з Києва в Кременчук, де я провела наступні 4 місяці.

Анна, Полтава:

24 лютого я прокинулася о 5-й ранку через потужний гул, від якого здригалися вікна. То був звук винищувачів, які летіли над будинком. Я одразу зайшла в телеграм перевірити новини. Але першим було повідомлення від подруги: «Війна!». Такого жаху я не відчувала ніколи в житті, не розуміла, що робити далі. Але, як радили в новинах, я почала збирати тривожну валізу…

Іван, Київ:

Я заздалегідь був записаний в тероборону, тому морально був готовий, що почнеться війна, та в глибині душі сподівався, що то фейк. Але вибухи 24-го о 5-й ранку засвідчили – росія напала. Я попрощався з дружиною і маленьким синочком і через годину вже був у військкоматі. Далі – оборона Києва, а потім – Сєвєродонецька та інших населених пунктів.

Наталія, Горішні Плавні:

24-го я була в Києві, але вибухи не чула. Про війну дізналася з новин у телеграмі. У вікні побачила, що весь проспект Перемоги забитий машинами, люди всі тікають з валізами. Я була впевнена – то просто паніка, все закінчиться. І навіть пішла на роботу. Але офіс був закритий, на дзвінок мені керівництво відповіло: «Яка робота? Війна!». Додому добиралася пішки 5 годин, адже ні метро, ні маршрутки вже не їздили. Лише через два тижні мені вдалося виїхати із Києва.

Сергій, Харків:

Нас з дружиною 24-го розбудили вибухи, діти спали. В інтернеті написали – війна! Ми розгублено дивилися одне на одного. Як? Чому? Що робити? Вирішили почекати, можливо це якесь непорозуміння. Але потім зрозуміли – потрібно діяти. Перші три дні ми залишалися вдома, все ж сподівалися, що мине. Та потім зібрали речі і поїхали до батьків у село на Полтавщину. По стану здоров’я в ЗСУ мене не взяли, тому ми почали волонтерити.

Марія, Волноваха:

Ми вже не перший рік живемо в жахливих умовах, ми вже це проходили. Але повідомлення про початок повномасштабного вторгнення позбавив нас останньої надії на мир. Вже не стали чекати прильоту в будинок, тому зібралися і поїхали до родичів в Кременчуцький район. Чоловіка забрали на фронт, а ми з сином допомагаємо волонтерам та чекаємо на перемогу, щоб повернутися додому.

Олена, Маріуполь:

24-ми ми прокинулися з новиною – війна! Звичні до таких новин та обстрілів з 2014 року, ми не дуже злякалися. Та даремно. Вирішили купити продуктів та чекати. Чули віддалені вибухи, сподівалися – не дійде. До обіду вже були скрізь черги, гроші зняти було неможливо. Потім – жах. Перший тиждень ми провели у підвалі гаражу. Далі вибухи в місті, розрушений будинок, холод, голод, місяці окупації… Нам дивом вдалося виїхали на Полтавщину до куми.

Варвара, Чернігів:

Почалася війна. Цими словами мене розбудив чоловік, сини спали. Порадилися, вирішили залишитися. Та це була помилка. Виїхати вдалося лише 21 березня. За день до того, як окупанти підірвали останній міст. Виїжджали під обстріли артилерії, з усіх боків гатили «гради». Їхали через заміноване поле. Було дуже страшно. І зараз страшно це навіть згадувати. Чоловік допоміг нам виїхати до Горішніх Плавнів, а сам повернувся до Чернігова.

Ганна, Бучанський район:

Як і всі, зранку 24-го ми усвідомили, що почалася війна. Та були впевнені, що нас омине, і взагалі – скоро це закінчиться. На жаль, не оминуло. Ми бачили все: «вертушки», колони танків і окупантів, вибухи… Дев’ять днів з дітьми, а молодшій донечці лише 2 місяці, просиділи в підвалі. Середній син й досі на сигнал тривоги реагує зі страхом, його навіть починає нудити. Наразі ми в Горішніх Плавнях, сподіваємося, що зможемо повернутися додому.

Карина, Балаклія:

24-го прокинулися від звуків вибухів та сирени. Війна – перше, що ми побачили в соцмережах. Паніка, страх, сльози… Чоловік одразу пішов у військкомат, а ми залишилися вдома. А в мене троє дітей, і їх треба заспокоїти. Для мене страшніше бомб були перелякані очі дітей. Окупацію не хочу навіть згадувати. На свій ризик вирішили виїжджати до Полтавщини, коли до нас заїхали ті звірюги, що були в Бучі.

А яким був ваш ранок 24 лютого рік тому? Поділіться спогадами у коментарях.