Якоїсь миті перестаєш вірити навіть у Бога. Історія сім’ї, яка вижила в окупованому Маріуполі

Наша героїня – Олена Баркова із Маріуполя. Дружина, мама двох чудових діточок. А ще вона – засновниця власного бренду органічної косметики для обличчя та волосся Gesty. Також вона виготовляла ароматичні свічки. Свій бізнес створила з нуля – пройшла навчання, оформила ФОП, написала проект, виграла гранти, відкрила своє виробництво, магазин. За 2 роки роботи її справа вже вийшла на новий рівень, вона прагнула підкорювати нові вершини. Про неї навіть зробили сюжет на ICTV. А ще якість її продукції оцінила сама Ольга Сумська і записала відгук у своєму інстаграмі.

Але все це знищила війна… Зруйновані будинок, квартира, магазин. Не залишилося нічого. Та головне – вони всі живі і здорові. Як їм вдалося вижити, Олена розповіла Peremoga.media.

Це не інтерв’ю, це – щоденник-сповідь Олени.

***

24 лютого ми прокинулися вранці з новиною – почалася війна.

Після подій 2014 року, обпалені постійними новинами та обстрілами, ми не дуже зреагували, а дарма.

Вирішили не піддаватися паніці, адже новини про те, що буде наступ, нам часто надходили протягом 8 років, і люди спустошували полиці магазинів. Ми вирішили купити трішки продуктів і подивитися, що буде далі.

До обіду вже були величезні черги, полиці справді пустіли. Ми не випускали з рук телефони, стежили за кожною новиною. Ми жили на іншому кінці міста і нам нічого не загрожувало, як ми думали. Адже першим прийняв вогонь Східний і Сартана. До нас долинали лише далекі звуки та сирена, яку в квартирі не чути зовсім.

Повірити, що це буде повномасштабна війна ми просто не могли. Як? Як у 21 столітті розумна людина може воювати?

Це фото зроблено в лютому 2022-го, прямо перед війною. Олена готувала косметичні набори для своїх клієнток

***

На другий день мені зателефонували друзі і донесли всю серйозність ситуації. Я виплатила зарплату дівчатам, закрила магазин, купила продуктів і побігла додому. Цього дня ми вже спускалися до підвалу гаража при повітряній тривозі. Але було відносно тихо. У підвалі було сиро й холодно, адже він не був пристосований до життя, тим більше дітей. І з подругою ми почали його облаштовувати, паралельно носили воду в бідон про всяк випадок. І мали рацію.

На третій день війни прильоти ставали все ближче. Від пострілів у квартирі полетіло скло. Злякалися так, що трусило від страху, і ми знову побігли до підвалу.

***

Для евакуації з Маріуполя кілька днів ходив потяг, я купила квитки. Але вночі зателефонував друг чоловіка і запропонував евакуювати нас. Ми вирішили здати квитки і їхати з ним автобусом. О 23-й годині він мав нас забрати. Я зібралася, одягла сплячих дітей, а тут дзвінок: «Пізно. Евакуації не буде, колону можуть обстріляти».

Так закінчилися наші дві спроби виїхати із міста.

У той момент ніхто з нас не розумів і уявити не міг, що чекає нас попереду.

***

Вибухи ставали все частішими і гучнішими, міський транспорт не ходив, деякі магазини продовжували працювати.

Ми всі шукали хліба, купити його можна було лише там, де є пекарня, і це – «славно» відома мережа магазинів «Грація». Вони швидко зорієнтувалися і в перші дні війни підняли ціни – понад 100 грн за кілограм хліба. Моєму обуренню не було меж, як цей хліб могла купити самотня бабуся з пенсією у 2000 грн?

Тоді люди почали знімали фото і постити в сторіс ціни на хліб. Здійнявся резонанс. У результаті мережа магазинів намагалася спростувати інформацію і в решті-решт знизили ціни. Я заспокоїлася тим, що люди таки достукалися до цієї безсовісної мережі.

***

Ще однією нашою помилкою було небажання стояти у черзі до банкомату. Тому що ми з чоловіком, як і багато хто, не любимо черги, і побачивши кілометри людей, вирішили час на це не витрачати. Та й навіщо – магазини ж працюють, світло є, зв'язок теж, от і не стояли. Ой як даремно!

Світло та зв'язок зникли безповоротно 2 березня і від карти, навіть із мільйоном на ній, толку не було ніякого. Та й гроші у підвалі нічого не коштували. Цінність мали лише вода, їжа та цигарки. Так, саме цигарки! Не горілка і коньяк, як багато хто з нас думав, а саме цигарки. Були випадки, коли пачку продавали за 500 грн, а за одну цигарку просили 100 грн. І купували – у підвалах сиділи люди з різною фінансовою можливістю. Та й більше не було, куди витрачати гроші.

Ми повернулися у кам'яний вік, коли кожен наступний день був схожий на попередній – здобути їжі, води, вижити. Все. Список простий.

***

Перший тиждень війни ми провели у підвалі гаража, мерзли дуже сильно. Діти спали на полицях, ми сидячи. І навіть у трьох штанях під ковдрою мої ноги вили від холоду, затікало все тіло. Діти часто прокидалися від холоду. Добре, що тоді ще була вода та їжа.

Артилерія працювала безупинно, а повітряну тривогу більше не відключали.

Врешті-решт сирість та дикий холод нас здолав, і ми повернулися до квартири. Хоча більше тому, що я дуже переживала, що діти захворіють, а лікувати нічим.

Зв’язку і світла не було. Ми безуспішно намагалися зловити хоч щось. Стало страшно – тепер ми не розуміли, що і де відбувається. Ти перебуваєш у незнанні, у повному хаосі, і що далі – ти не знаєш. Наш друг сім'ї працював у органах, вони патрулювали місто. Він нам сказав, що вночі дуже небезпечно, рації розриваються, у місті бандитизм та мародерство.

***

Далі не стало газу та води. Вдома було +10-12 градусів тепла, ми спали одягнені в коридорі, сподіваючись, що це врятує нас. Орієнтувалися на вибухи, вони були зовсім близько. Вилетіли майже всі шибки, прилітало поруч у балку, будинки на «Епіцентрі», Купріна та 23, 17, 18, 12, 13 ЖМР уже горіли. Від нас це 5 хвилин пішки.

Ми почали розрізняти звуки градів, авіаударів, ракети різної тяжкості, артилерію різного калібру. Бог подарував мені музичний слух, і я чітко розуміла, що, звідки і куди летить. До того ж, це було питання виживання.

***

Раніше я вважала свічки естетикою, романтикою, настроєм – це була частина мого життя. Є свічки – є затишок. Невеликий вогник, а таку атмосферу створює. Тоді ж вони стали для нас способом виживання.

Після відключення світла я зрозуміла, що свічки у склянках і баночках дають не лише світло, а й тепло – у холодній квартирі під обстрілами я часто гріла руки дітей і свої, просто тримаючи баночку свічки.

***

Страх з'їдав зсередини, нескінченний страх, якому не було ні кінця, ні краю. Я боялася будь-якого звуку, боялася відійти на метр від дітей. Під час обстрілу градами розпочиналися панічні атаки. Якоїсь миті перестаєш вірити навіть у Бога. Питання лише одне – як це могло статися. Розпач був такий сильний, що під час безперервної артилерії хотілося померти, щоб це закінчилося. Зупиняло тільки те, що дітки не виживуть одні, їм не прийдуть на допомогу, їх не врятує ніхто, крім нас. Стан цей тривав 5-10 хвилин, далі я приходила до тями. Але з кожним днем губилася надія.

Нас «прасували» дедалі більше, усім, чим можна. Чоловік спускався вниз колоти дрова, бабусі добували воду, я не відходила від дітей, вони хотіли грати, бігати, веселитися, а я кричала, щоб не виходили з коридору.

***

А чи вистачить їжі? Це питання звучало постійно в моїй голові з 24 лютого. Перші кілька днів я не піддавалася паніці. Навіть вдалося купити продукти – переважно хліб, який ми сушили на сухарі, макарони, «Мівіну», крупи та консерви. Вода… Це був дефіцит, просто катастрофа.

У нашому під'їзді всі один одного добре знають, років 30 живемо із деякими сусідами. Та на нас чекало велике розчарування у людях.

Коли вимкнули світло, ми терміново зварили всі пельмені, вареники та м'ясо, що було в холодильнику, щоб не пропало. На балконі не тримали, бо туди було небезпечно виходити.

До 10 березня продукти почали закінчуватися. На той момент уже не було ні газу, ні води. У центрі було відносно тихо, і навіть йшла торгівля, можна було за шалені гроші купити сир, олію та ковбасу. О, як же я мріяла хоч про невеличкий шматочок для дітей, та й для себе.

Тут ми стали помічати, що деякі люди бігом бігли через двір з порожньою тачкою або пакетом, а назад з повними. Це було дивно. Поряд з нами був ринок і АТБ. Як виявилося, військові відкрили АТБ і дозволили брати людям. Єдине – заборонили спиртне. І люди вже 3 доби тягли звідти їжу! І ніхто з усього будинку навіть не подумав розказати про це нам. Хоча знали, що у нас двоє дітей.

Коли ми під обстрілами пішли в магазин, там вже нічого, крім алкоголю, не було. Все розібрали. Але там з труб стікала вода, яку нам вдалося набрати.

***

Їжі ставало все менше, ми з чоловіком їли 2 рази на день маленькими порціями, щоб залишити для дітей. Їх намагалися годувати більше.

У моєму серці й досі сидить розчарування в сусідах. Пам'ятаю, як сусідка, посміхаючись і жуючи бутерброди зі шпротами, просила окропу на чай. І як моя дочка, почувши запах шпрот, жалібно благала мене, щоб їй дали хоч один шматочок.

Пам'ятаю, як сусіди їли ковбаси та сири, молочку, забрані в АТБ, а ми мовчки жували макарони та сухарі, адже ми не встигли взяти продуктів. Та я проковтнула образу і вирішила – Бог їм суддя.

Та не всі були такі. Моя мама із свекрухою допомогли жінці, яка торгувала на ринку продуктами, перенести всі товари до її квартири. За це вона їм віддячила. І вони принесли величезні пакунки з їжею. Там були консерви, макарони, цукерки та печиво. Це було справжнє свято.

***

Постріли не вщухали. В будинку вилетіли майже всі вікна. Військові розгорнули свої гармати прямо в нашому дворі. І вже не лише від нас летіли снаряди, а й у наш бік.

Ми вирішили перейти у підвал будинку. Взяли з собою документи, їжу і лише деякі речі. Сподівалися, що завтра повернемося, заберемо все інше. Але зранку снаряд влучив в наш будинок. Частина зруйнована, частина згоріла.

Ми залишилися без нічого. Страх, паніка, розпач. Я не знала, що робити далі. Їжі майже не було. Теплих речей теж.

На відео - квартира Олени

Тут нас знову виручила та знайома продавчиня з ринку, якій наші бабусі допомогли товари перенести. Вона продала нам продукти по символічній ціні. Я зрозуміла, з голоду деякий час не помремо. Це трішки заспокоїло.

Потім ще ми дізналися, що бля ринку перевернулися контейнери, один з яких був з продуктами. Мій чоловік та його брат, ризикуючи життям, наносили нам їжі. Це було величезне свято.

А от з водою було важко. Коли вона зовсім закінчилися, ми спускали з труб. Вона була ржава, але ми пили. Спочатку блювала, а потім звикла. Вибору не було.

Через якийсь час ми навіть освоїлися жити у підвалі, вже налаштували якийсь побут.

Весь цей час нас «крили» без перестанку. Зв’язку так і не було. Ми не знали, чи є евакуація, чи немає. Ми були відрізані від світу. З нами у підвалі були також деякі сусіди.

Хтось із них ризикнув піднятися на верхні поверхи, і їм вдалося піймати на телефон повідомлення від рідних. Вони писали, що ходять евакуаційні автобуси від «Портсіті».

Ми розуміли, що виходити – великий ризик. Це шлях в один кінець. Якщо вийдемо, сюди вже не зможемо повернутися. Але й тут сидіти безкінечно ми не могли. Тому 23-го березня ми вийшли з підвалу з надією виїхати з міста.

Бігли під обстрілами, ховалися у під’їзди будинків на шляху. По дорозі – мертві люди, закривавлені каски, вигорівші будинки, воронки від снарядів. Відволікали дітей, щоб вони не бачили цих жахів.

І ми дійшли до автобусу…

***

Від редакції:

Олені з її родиною вдалося таки виїхати з Маріуполя. Їхні пересування по різних населених пунктах були теж дуже небезпечними і важкими. Це довга історія, яку, можливо, вона розповість нам пізніше.

Зараз родина Баркових живе на Полтавщині, в Гадячі. Потроху оговталися, повернулися до більш-менш нормального життя. Але, каже, якщо чує якийсь гучний звук, й досі присідає або тікає в укриття. Так тіло реагує на той стрес.

З роботою важко, але вони живі й у відносній безпеці. Якщо так можна сказати, адже ніколи не знаєш, куди прилетить рашистський снаряд.

Олена волонтерить, а також намагається відновити виробництво косметики.

Каже, що ніколи не повернеться до Маріуполя. Там не залишилося нічого. Лише страшні спогади.

Бізнес-сторінка в інстаграм Олени з її косметикою Gesty тут

Записала Наталія Рябовол